Я прихожу до бабусі, я це я, Аліна набагато молодше, і всучує мені кольцо, ніби як на помолвку. Широке, срібне, з квадратною гравіровкою от як у майя-айцтеків. Я даю цей перстень примірить матушкі, Аліне це бачить і починає верещати. Тут я розумію що я насправді молодий високий хлопець, років 28?, Аліна давно навколо мене бігає і домагається і вже добряче мене дістала, і я до неї нічого такого не відчуваю. І я починаю її відчитувати: "Если ты не хочешь отношений, то почему ты так сама ко мне лезеш? Ты истериш как тупая малолетка". Там багато я сказала але от все що запам"яталось це про стосунки і тупу малолєтку.

Я прихожу до бабусі, я молодше, Аліна теж молодше і теж більш схильна до поспілківатись. Вона купила якусь гру типу на листівках, а-ля варіанта Темниці і Дракони, з ціллю "Ми тут взагалі друг з другом не спілкуємось, треба якось налагоджувати стосунки, ми ось близька рідня, я знаю що ти такі ігри любиш і всіляку фантастику читаєш, тобі це має сподобатись". Ми в її спальні. Спальня як була раніше. В проході напроти зеркала стоїть стілець з купою одягу, стілець із зали і теж такий, як був раніше, червоний і без оббивки. Я сідаю в крісло, починаю прикидувати на своїй карточці що мені робити, розумію що Аліна купила карточки від двух різних ігор, встаю і підхожу до вікна, біля якого стілець, і виглядую. На дворі вечоріє, вже сутінки, і кругом сніг, я кажу що мені треба збиратись, поки додому дійду ще, та й впотемках ходити неприємно, і бачу що на стільці лежать мої речі. Шкіряні перчатки, якась довга чорна водолазка і велика синя пишна юбка до коліна. Перчатки виявляються не моїми, хоч і схожими, а решта моє і я питаю у Аліни "А що це тут мої речі роблять?", а вона каже "Ти є їх тут забула, то я їх постірала і принесла. Забери їх з собою". Я знімаю зі спини мій рюкзак (оцей що зараз), відкриваю його і намагаюсь туди скласти речі. І тут середнє відділення - як і в реальності - не хоче закриватись. Заїло блискавку. Я його туди-сюди смикаю, але вона все рівно не закривається. Тоді я накидую на себе джинсову куртку - теж оцю куртку - і теж намагаюсь її закрити і в мене теж заїдає блискавка (в реальності ні). І я теж її туди-сюди смикаю, і в якийсь момент у мене на руках оказується довга тонка блискавка, ні до чого не пришита, а я сама ніби заглибляюсь в реальність, Аліна чується ніби через вату і десь там, а не прямо за спиною. По ліву руку від мене дзеркало на стіні (як і в реальності), і я краєм ока левде помічаю (і то згадала це лишень я прокинулась) що воно суцільно сіре, сліпе. Я смикаю цю блискавку і намагаюсь її закрити, відводжу язичок до початку і бачу що в самому початку зубці блискавки довгі і тонкі, тоді, майже відразу, вони частково пропадають, ніби їх з м"ясом повиривали, а далі всі зубці деформуються в такі ніби язички металеві, каплевидні, світло-жовтого "машинного" кольору, висячі, а не мертво закріплені, і з дирочкою на широкому вільному кінці. І у мене язичок раптом починає закривати цю "блискавку", всупереч будь-якій логіці. Повільно, трохи заїдає, але закриває. І ці язички вони теж не рівномірні, десь вони прямо кучками, а десь по 1-2 і їх майже немає. І я розумію що в мене в руках долі...двух сімейств? коротше двох когось, які я намагаюсь, вопреки всьому з"єднати. І тут роздається голос, як ото на автовокзалах повідомлення кажуть, "Они ничего не могут друг другу дать, кроме проблем и мертвых больных детей", після чого мене як пинком викидує зі сна і я прокидуюсь. І момент, "мертвых больных детей" прозвучало одночасно як і "мертвых больних детей", і як "мертвых и больных детей". Ніби фраза одночасно означає і той і цей варіант.